Шлюб за дві хвилини (нікопольська історія кохання)

За вікном весна, чудовий настрій, а у нас велике свято – Палац  урочистих подій разом із молодятами, зареєстрованими з 2 березня по 31 грудня 1974 року, теж відзначає свій Сапфіровий ювілей!

Тож 9 березня 2019 року до урочистої зали була запрошена пара, яка стала на весільний рушник саме в цей день, в суботу 9 березня 1974 року  – це Людмила Альошина та Борис Міщенко. За спільною згодою родина 45 років має спільне прізвище Міщенко.

Кожна сім’я на планеті має свою історію кохання. В одних вона починається з першого погляду, в інших – з неочікуваної пригоди, у третіх – з несподіваного зізнання, але частіше всього – з випадкової  зустрічі, яка потім переплітає долі в барвистому віночку подружнього життя. 

За перебігом часу шлюби теж є різні – невідкладні, за місяць, за добу, але наші ювіляри Людмила та Борис відкрили для нас ще один різновид – шлюб за дві хвилини.

Познайомилися вони випадково, на підготовчих курсах до інституту. Сиділи за одним столом. Він залюбки давав їй списати домашнє завдання з математики, а вона йому – з мови та літератури. Ось і все. Далі – різні навчальні заклади, неміцні дружні стосунки обірвалися, як перетягнута струна.  Дівчина навіть не здогадалася, що юнак з першої ж миті закохався в неї по вуха.

У навчанні та роботі промайнуло більше ніж два роки, здавалося можна було б і забути героїню непрочитаного роману, але Борис весь час наполегливо продовжував шукати свою тоненьку берізку з загадковими карими очима. І доля таки посміхнулася йому, подарувавши знову випадкову зустріч. Щоб не втратити колись вже втрачене, хлопець після третього ж побачення  запропонував Людмилі свою руку та серце. Звичайно, для неї це було приємною несподіванкою, – «дай мені подумати до завтра». Після її відмови Борис поглянув на годинника – «дозволяю, думай, до завтра лишилося цілих дві хвилини».

У грудях кожного шалено калатало серце – він не знав, що його чекає попереду, а у неї перед очима постали неодноразово підсунуті під руку цукерки та подарована на 8 Березня лялька, якій майже відразу шкільну форму було змінено на весільне вбрання.

«Дивись знову не нароби дурниць, ось він – твій принц на білому коні», – гаряче підказував мозок.

Рівно о півночі Людмила Борисові відповіла: «Так».

Через 25 роківвони вдруге відчули себе молодятами – весільне вбрання, марш Мендельсона, урочистий обряд, проведений Раїсою Кисельовою, обручки, але вже срібні, і, звичайно, вигуки «Гірко!».

На цьому можна було б поставити крапку, але я не втрималася і задала  подружжю декілька запитань.

 – Борис,за 45 років спільного життя не виникав сумнів у своєму вчинку?

–Ні, якою я намалював собі дружину у вві сні, такою вона і є. Шкодувати нема про що.

– Людмило, я бачу по очах, що за тим відчайдушним «Так» криється якась таємниця.

–Цілком згодна, незадовго до початку курсів одна літня жінка спрогнозувала мені подальшу долю: «Незабаром ти познайомишся з хлопцем, зустрічатися з ним не будеш, але раптово станеш його дружиною. Поміж вас спалахне велике кохання, від якого народяться сини та онуки». Я дуже щаслива що дослухалася мудрих слів, по-перше такого чоловіка нема ні в кого, по-друге – у нас два сина і двоє онуків, Дмитро студент КПІ, а Надійка навчається в третьому класі у львівському ліцеї.

– Борис,кому б ви хотіли подякувати за свою дружину?

– Звичайно, в першу чергу її батькам, а в другу – її колишнім хлопцям за те, що ніхто з них не одружилися з Людмилою раніше мене.

– Людмило, якщо б була можливість почати все спочатку, кого б ви хотіли мати собі за чоловіка?

– Я відмовляюся від машини часу – ми разом вже 45 років, разом будемо чекати на Золоте весілля.

Дорогі наші ювіляри, у народі кажуть – у хорошого подружжя чоловік – голова, а жінка — необхідне йому серце.  Тож нехай і надалі у вашій родині все буде гаразд!

А ми вже чекаємо на інші пари та їхні історії кохання.

Методист Палацу урочистих подій Тетяна Цімерман